Документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян (Постанова ВС від 22 жовтня 2018 року по справі № 235/2357/17) ❗️❗️❗️

Особа звернулась з позовом до Красноармійського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії. Постановою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 03 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецької апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано рішення Красноармійського ОУПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком від 27.02.2017.

Подаючи касаційну скаргу, Красноармійське об’єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області виходив із того, що оспорювані періоди роботи позивача підтверджуються архівними довідками, які підписані посадовими особами так званої “ДНР”, та дійсність яких відповідач ставить під сумнів. А отже, враховуючи це, дані довідки до уваги Пенсійний фондом не було взято.

На противагу цьому, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтованого виходили з того, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані “намібійські винятки” Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

У 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй, у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). “Зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, – вважають судді ЄСПЛ, – Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».

При цьому, Верховний Суд вказує, що визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Таким чином, проаналізувавши Постанову Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року по справі № 235/2357/17, практику Європейського суду з прав людини, а також так звані “намібійські винятки”, можна дійти висновку, що документи, які видаються окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх не визнання приведе до серйозних порушень або обмежень прав громадян.

Матеріал підготував помічник адвоката Kinshov Dmitriy